Украинские Рефераты Referats.in.ua

Меню

  • Архітектура (50)
  • Астрономія, авіація, космонавтика (85)
  • Банківська справа (59)
  • БЖД (93)
  • Біологія (222)
  • Бухгалтерський облік, оподаткування (207)
  • Військова справа, ДПЮ (73)
  • Географія (137)
  • Гроші і кредит (108)
  • Державне регулювання (116)
  • Діловодство (69)
  • Екологія (135)
  • Економіка підприємства (309)
  • Економічна теорія (117)
  • Економічні теми (154)
  • Журналістика (113)
  • Іноземна мова (55)
  • Історія Всесвітня (99)
  • Історія економічних вчень (117)
  • Історія України (113)
  • Історія, теорія держави і права (102)
  • Комп'ютерні науки (112)
  • Краєзнавство (71)
  • Культура (106)
  • Література світова (106)
  • Література українська (120)
  • Логіка (40)
  • Макроекономіка (97)
  • Маркетинг (92)
  • Математика (90)
  • Медицина (70)
  • Менеджмент (81)
  • Міжнародні відносини (60)
  • Мікроекономіка (61)
  • Мовознавство (71)
  • Музика (54)
  • Народні промисли (22)
  • Народознавство (21)
  • Наукознавство (32)
  • Образотворче мистецтво (64)
  • Організація виробництва (30)
  • Педагогіка (76)
  • Підприємництво (42)
  • Політологія (68)
  • Правознавство (85)
  • Психологія (74)
  • Реклама (38)
  • Релігія (63)
  • Риторика, ораторське мистецтво (23)
  • Різне (77)
  • Розміщення продуктивних сил (62)
  • Світовий ринок (22)
  • Соціологія (68)
  • Страхування (66)
  • Сценарії (40)
  • Твори шкільні (38)
  • Технічні науки (68)
  • Трудове право України (53)
  • Українознавство (55)
  • Фізика (55)
  • Фізкультура (39)
  • Філософія (50)
  • Фінанси (65)
  • Хімія (45)
  • Цінні папери (30)


  • Просмотр реферата:

    Назва реферату: Запобіжні заходи в кримінальному процесі
    Розділ: Правознавство
    Дата розміщення: 12.06.2007

    Запобіжні заходи в кримінальному процесі

    Зміст

    Вступ .стор. 1

    І. Заходи процесуального примусу:

    1. Поняття та значення заходів процесуального примусу стор. 2

    2. Класифікація заходів процесуального примусу стор. 4

    3. Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу стор. 4-10

    II. Запобіжні заходи:

    1. Поняття і види запобіжних заходів стор. 11-14

    2. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів стор. 15-19

    3. Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів: стор. 20

    а) Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів .стор. 21

    б) Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів .стор. 32

    Висновки

    Вступ

    Теоретично механізм кримінально-процесуального регулювання може функціонувати без застосування заходів примусу. Суб’єкти кримінального процесу мають покладені на них державою права та обов’язки. Надаючи їх, держава розраховує на їх виконання завдяки громадській свідомості суб’єктів.

    Проте така система працюватиме лише в ідеальних умовах.

    В реальному житті заходи процесуального примусу є реально діючою та вагомою гарантією виконання приписів норм закону всіма суб’єктами кримінального процесу.

    Тому питання сутності, правової природи та застосування заходів процесуального примусу є, було і буде надалі актуальним та резонансним, оскільки з однієї сторони вони є засобом забезпечення дотримання і виконання приписів закону, а з іншого – пов’язані з обмеженням найважливіших природних прав людини і громадянина.

    Об’єктом дослідження даної курсової роботи є специфічні правовідносини, які виникають між суб’єктами в процесі застосування заходів процесуального примусу, їх особливості та процесуальний порядок реалізації кримінально-процесуальних прав ті обов’язків їх учасників.

    Предметом дослідження виступають окремі запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу, їх зміст, сутність, особливості та правова природа, а також процесуальний порядок їх застосування.

    Мета дослідження – зясувати зміст, правову природу, особливості застосування заходів процесуального примусу та виявити існуючі недоліки їх реалізації, зокрема недоліки законодавчого регулювання.

    Завдання курсової роботи :

    1. Дослідити теоретичні основи заходів процесуального примусу з юридичної та наукової сторін.

    2. Використовуючі нормативно-правову базу та наукові дослідження з’ясувати сутність, правову природу, особливості та процесуальний порядок застосування визначених законодавством запобіжних заходів та окремих заходів процесуального примусу.

    3. Виявити риси схожості та відмінності окремих заходів процесуального примусу, а також співвідношення їх з кримінально-правовими санкціями, їх роль та місце в правовій системі України, зокрема в системі Кримінального процесу України

    4. Зробити відповідні висновки.

    ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

    Поняття та значення заходів процесуального примусу

    Для забезпечення виконання такими суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов’язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують передбачені КПК заходи процесуального примусу.

    Кримінально – процесуальний примус має індивідуальні ознаки:

    1. Державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються, припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів примусу.

    2. Примус пронизує все провадження у кримінальних справах , оскільки регламентується кримінально-процесуальним правом, яке є галуззю публічного права.

    3. Примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі держави в особі державного органу на суб’єктів кримінального процесу.

    4. Завжди пов’язаний з певними обмеженнями прав і свобод суб’єктів процесу.

    5. Застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права недостатньо.

    6. Заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб’єктів.

    Єдиної думки серед вчених щодо класифікації заходів процесуального примусу немає.

    Однією з провідних класифікацій в теорії кримінального процесу є думка щодо розподілу заходів процесуального примусу на запобіжні заходи, перелік яких є чітко визначеним і вичерпним, виділені законодавцем в окрему главу 13 КПК, та інші заходи.

    Щодо інших заходів одностайної позиції вчених також поки-що немає.

    Деякі вчені, зокрема Є.Г. Коваленко, вважають, що слідчі дії (обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного дослідження та ін.) входять до системи заходів процесуального примусу.

    Інші вчені не вдаються до конкретики і визначають просто: до першої групи належать запобіжні заходи, до другої- всі інші.

    Можливо, і не має нагальної потреби в конкретизації видів процесуального примусу, оскільки Кримінальний процес, як і, власне, Кримінальне право за своєю правовою природою покликані захищати права та законні інтереси фізичних, юридичних осіб, суспільства, держави від найбільш небезпечних діянь та посягань. Тому в своєму арсеналі вони містять найсуворіші заходи примусу, які пронизують практично всі правовідносини, що скаладаються в сфері застосування норм Кримінального та Кримінально-процесуального права. Відшукати елементи процесуального примусу можна практично в усіх статтях КПК. Отже, і класифікацію заходів процесуального примусу можна продовжувати деталізувати.

    Особисто мені найбільш вдалою вбачається класифікація заходів процесуального примусу, запропонована Л.М. Лобойко:. Всі заходи процесуального примусу він поділяє на запобіжні та інші, які, як правило, не включаються до навчальних програм з кримінально-процесуального права:

    - привід свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозріваного;

    - відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає;

    - письмове зобов’язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом;

    - поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника для неповнолітніх;

    - запобіжне обмеження;

    - поміщення обвинуваченого до медичного закладу;

    - видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок. [20;130]

    Заходи процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець, виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув’язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт - день за три. При засудженні до інших мір покарання суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст. 47 КК України). Час перебування під вартою особи, умовно засудженої до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, зараховується до строку призначеного вироком суду покарання з розрахунку день за день (ст. 47 КК України). У тому разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання (ч. З ст. 338 КПК).

    Класифікація заходів процесуального примусу

    Серед вчених до цього часу тривають дискусії стосовно питання класифікації заходів процесуального примусу. Серед можна виділити найбільш детальну, запропоновану Л.М. Лобойко.

    Усі заходи процесуального примусу поділяються на дві групи:

    1. запобіжні заходи;

    2. інші заходи процесуального примусу:

    Інші заходи процесуального примусу поділяються:

    1. Привід:

    - свідка (ч.2 ст.70 КПК);

    - потерпілого (ч. 3 ст.72 КПК);

    - обвинуваченого (ст.135 КПК);

    - підозрюваного (ст. 136 КПК);

    2. Відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК);

    3. Письмове зобов’язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом (ч.3 ст. 148 КПК);

    4. Поміщення неповнолітнього віком від 11 до віку, з якого настає кримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника для неповнолітніх (ч. З ст. 7-3 КПК);

    5. Запобіжне обмеження, тобто заборона особі, щодо якої порушено кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінчення досудового слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);

    6. Поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК);

    7. Видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок (ст. 272 КПК) та ін.

    Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу

    Привід. Цей захід процесуального примусу здійснюється у передбачених КПК випадках щодо свідка, потерпілого, підозрюваного та обинуваченого.

    Свідком в кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах справи учасником процесу.

    Потерпілий - фізична особа , якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

    Підозрюваний –(ст. 43-1 КПК) – особа :

    - затримана за підозрою у вчиненні злочину;

    - до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

    - обвинувачений (ст. 43 КПК) – особа, щодо якої в порядку, визначеному КПК, слідчим винесено вмотивовану постанову про притягнення її як обвинуваченого.

    Свідок, потерпілий, підозрюваний та обвинувачений зобов’язані з’явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду. У разі неявки без поважних причин вони підлягають приводу. Поважними причинами неявки є: несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з’явитися за викликом. Привід здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проживання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу, на підставі мотивованої постанови слідчого, судді або ухвали суду, яку оголошують під розписку свідку, потерпілому, підозрюваному чи обвинуваченому перед їх виконанням (ст. 70, 72, 135, 136, 288, 290 КПК). У разі неможливості приводу працівник органу внутрішніх справ робить відмітку на постанові чи ухвалі і через начальника органу повертає її без виконання слідчому, судді чи суду, які їх винесли, зі своїми поясненнями.

    Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину є заходом процесуального примусу, суть якого полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта для військовослужбовців) і таким чином позбавляється волі. Метою затримання є з’ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.Затримання підозрюваного, яке регулюється КПК, слід відрізняти від фізичного затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, яке здійснене представниками влади, громадськості або окремими громадянами (п. 2 ч. 1 ст. 94 КПК) з метою доставлення цієї особи у відповідні правоохоронні органи, а також від затримання особи, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення. Кримінально-процесуальне затримання можуть здійснювати лише спеціально уповноважені учасники кримінального процесу: особа, що провадить дізнання (складений нею протокол затримання підлягає затвердженню начальником органу дізнання), орган дізнання, слідчий, прокурор. При затриманні підозрюваного слідчий і прокурор вправі вимагати допомоги від органу дізнання або доручити йому виконання своєї постанови про затримання підозрюваного (ч. 3 ст. 114 КПК).

    Закон надає право затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі і тільки за наявності однієї з таких підстав:

    1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

    2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;

    3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

    4) за наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину (наприклад, показання свідків і потерпілих, які не були очевидцями злочину, обвинуваченого, інших підозрюваних), її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти, не має постійного місця проживання або не встановлено особу підозрюваного (ч. 1 і 2 ст. 106 КПК). Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному права мати побачення із захисником до першого допиту. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим (ч. З ст. 106 КПК). Він є підставою для поміщення підозрюваного в місця тримання затриманих. Строк затримання підозрюваного обчислюється з моменту доставлення його в орган дізнання чи до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного його затримання. Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов’язаний протягом 24 годин письмово повідомити прокурору. Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення прокурор зобов’язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого (ч. 3 ст. 106 КПК).

    Взяття під варту, підписка про невиїзд з постійного місця проживання або тимчасового знаходження та інші запобіжні заходи можуть бути застосовані до підозрюваного лише у виняткових випадках. У цьому разі обвинувачення йому повинно бути пред’явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Особа перестає бути підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі необхідності лише як свідок. Осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, піддають особистому обшуку, а при необхідності - дактилоскопіюванню і фотографуванню, про що складається протокол. Наявні в затриманих речі підлягають оглядові. Затриманим забороняється мати про собі гроші, цінні речі, а також предмети й документи, які не дозволяється зберігати в місцях тримання затриманих. Вилучені у них гроші, цінні речі, згадані предмети й документи здаються на зберігання, про що складається протокол. Затриманих підозрюваних звільняють, якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину, немає необхідності застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або скінчився встановлений законом строк затримання (72 години). Звільнення затриманого провадиться начальником місця тримання затриманих за постановою особи, що провадить дізнання, слідчого або прокурора негайно після її надходження . Якщо у встановлений законом строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі, яка провадить дізнання, про що складає протокол.

    Відсторонення обвинуваченого від посади. В разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а також якщо ця особа підлягає притягненню до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового слідства чи дізнання (приховати сліди злочину, вилучити або знищити необхідні для розкриття злочину документи чи змінити їх зміст, впливати на потерпілих, свідків, інших обвинувачених, підлеглих їй по службі) слідчий зобов’язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову, яка санкціонується прокурором чи його заступником, і копію її надсилає для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого для виконання. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується ним на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора. Цей примусовий процесуальний захід скасовується постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому його застосуванні відпадає потреба (ст. 147 КПК). Слід звернути увагу на те, що цей захід процесуального примусу може застосовуватися тільки щодо обвинуваченого і тільки якщо він є посадовою особою. Обвинувачений, відсторонений від посади, може під час розслідування справи обіймати іншу посаду за попереднім або іншим місцем роботи. Проте якщо слідчий вважає, що й на новій посаді обвинувачений може перешкоджати розслідуванню, він має право відсторонити його й від цієї посади. Постанова обов’язкова для виконання посадовими особами, на адресу яких вона направлена. Рішення про відсторонення від посади може бути оскаржено до суду.

    Відсторонення від посади відміняється постановою слідчого, якщо більше немає потреби в подальшому застосуванні цього заходу процесуального примусу.

    Поміщення обвинуваченого до медичного закладу (направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу). Згідно ст 205 КПК якщо для проведення судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженим з прокурором, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову.

    При проведенні стаціонарної експертизи підозрюваного чи обвинуваченого, який утримується під варторю, позивачів та осіб, стосовно яких вирішується питання про дієздатність, поміщення їх до лікувально-психіатричного закладу провадиться тільки судом за поданням слідчого, погодженим з прокурором.

    Стаціонарна судово-психіатрична експертиза провадиться в психіатричних диспансерах, де створюються стаціонарні судово-психіатричні експертні комісії, що складаються не менше, ніж з трьох лікарів-психіатрів. Для проведення експертизи підекспертні особи поміщаються до судово-психіатричного відділення, за їх відсутності – до спеціально відведених палат загальних відділень психіатричних чи психоневрологічних закладів. Термін стаціонарного обстеження не повинен перевищувати 30 днів. Якщо в цей термін неможливо винести остаточний висновок про психічний стан і осудність особи, стаціонарна експерта комісія виносить рішення про необхідність подовження терміну обстеження, копія якого направляється органу, який призначив експертизу.

    Поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника. Примусові заходи, що застосовуються в процесі розслідування кримінальних справ, порушених стосовно осіб, які досягли віку 11 років, мають обмежений характер і можуть застосовуватись лише в передбачених законом випадках. За ст 7-3 КПК слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру по закінченні розслідування. Справа разом з постановою направляється прокурору.

    Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають право користуватися послугами захисника.

    Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді позбавлення волі понад п’ять років, необхідно у зв’язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб. Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник. Продовження зазначеного терміну законом не передбачено.

    Якщо слідчий встановив, що суспільно-небезпечне діяння вчинене дитиною, яка не досягла 11 років, він виносить постанову про закриття справи , надавши можливість неповнолітньому і його батькам ознайомлення зі справою. Про це він повідомляє прокурора, службу та кримінальну міліцію в справах неповнолітніх за місцем проживання особи.

    Згідно зі ст.105 КПК України неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньї тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.В цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру:

    - застереження;

    - обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

    - передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, що їх замінюють. Чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання.

    - покладення на неповнолітнього, який досяг 15 років і має майно, кошти чи заробіток, обов’язку відшкодування майнових збитків.

    - направлення його до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, не більше трьох років.Умови перебування неповнолітніх в цих установах та порядок їх залишення регламентуються Законом України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995.

    До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, передбачених п.2 та 3 ч.2 ст. 105 КПК України, встановлюється судом, що їх призначає.

    Спеціальні навчально-виховні установи: спеціальні загальноосвітні школи соціальної реабілітації (направляються особи у віці від 11 до 14 років) і професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх – для осіб у віці понад 14 років.

    Якщо суд застосував до неповнолітнього примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу і є достатні підстави вважати, що ця особа вестиме протиправну діяльність, а також з метою забезпечення виконання свого рішення він вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити цю особу до приймальника-розподільника для неповнолітніх, який доставляє її до спеціального навчально-виховного закладу (ч. 4 ст. 447 КПК).

    Кримінальна міліція у справах неповнолітніх є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ і створюється на правах самостійного підрозділу в головних управліннях Міністерства внутрішніх справ України в Криму, місті Києві, Київській області, управліннях Міністерства внутрішніх справ міста Севастополя, областей, управліннях внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України на транспорті та Міністерстві внутрішніх справ України.

    Приймальники-розподільники для неповнолітніх створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і підпорядковуються органам внутрішніх справ.

    До приймальників-розподільників можуть бути доставлені неповнолітні віком від 11 до 18 років на термін до 30 діб, які:

    · вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є потреба - негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду);

    · згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи для неповнолітніх;

    · самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували.

    Не підлягають поміщенню до приймальників-розподільників неповнолітні, які перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, неповнолітні, які вчинили правопорушення у віці, з якого за такі діяння можлива кримінальна відповідальність, крім випадків припинення кримінальної справи і направлення винних осіб у спеціальні установи для неповнолітніх за рішенням суду.

    Письмове зобовязання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку слідчого і суду за їх викликом (ч. 3 ст. 148 КПК).

    Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд мають право, але не зобов’язані вжити запобіжний захід. Визнавши не­потрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов’язання про з’явлення. Згідно ст. 148 КПК якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

    Це зобов’язання не є запобіжним заходом, і постанови про його відібрання виносити закон не вимагає. У разі порушення такого зобов’язання щодо обвинуваче­ного можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.

    Запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу (ст. 98-1 КПК). У разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову.

    Порядок в’їзду на територію України та виїзду з території України громадян України регулюється відповідним законом від 21 січня 1994 року. Зокрема, Закон гарантує, що громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.

    Також в ст 6 цього закону зазначено, що громадянину України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадку, якщо проти нього порушено кримінальну справу – до закінчення провадження у справі. Громадянин України, який має такий паспорт, у разі, коли існують обставини, що обмежують, право його виїзду за кордон, зобов’язаний здати свій паспорт на зберігання до органу внутрішніх справ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин.

    За наявності достатніх підстав паспорт, що зберігається в ОВС, повертається у 10-денний термін з моменту звернення громадянина або його законного представника. [19 ;427]

    Видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок. ( ст. 272 КПК - Заходи, які застосовуються до порушників порядку судового засідання).

    Якщо підсудний порушить порядок засідання або не підкориться розпорядженням головуючого, останній попереджає підсудного про те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з залу засідання. При повторному порушенні порядку судового засідання підсудного за ухвалою суду можна видалити з залу засідання тимчасово або на весь час судового розгляду справи. У цьому випадку вирок після його винесення негайно оголошується підсудному.

    Видалення також застосовується за наявності підстав до свідка, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, інших громадян, прокурора, громадського обвинувача, захисника чи громадського захисника. Перед цим головуючий виносить попередження. При дальшому непідкоренні будь-якої із зазначених осіб розпорядженням головуючого розгляд справи за ухвалою суду може бути відкладено, якщо неможливо без шкоди для справи замінити цю особу іншою. Одночасно суд повідомляє про це відповідно вищестоящого прокурора, Міністерство юстиції України, кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.

    За непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші громадяни несуть відповідальність за частиною 1 статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

    Порушення порядку судового засідання, пов’язані з намаганням впливу у будь-якій формі на суддів з метою перешкодити всебічному, повному і об’єктивному розгляду конкретної справи чи домогтися винесення незаконного судового рішення, погроза вбивством, насильством чи знищенням майна щодо судді, його близьких родичів, у зв’язку із здійсненням суддею правосуддя, навмисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню, образа судді, прокурора, слідчого у зв’язку із здійсненням ними службових обов’язків тягнуть за собою кримінальну відповідальність. При наявності таких фактів суддя може порушити кримінальну справу, обрати щодо відповідних осіб запобіжний захід, направити справу прокурору для проведення досудового розслідування. [19;797]

    ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ

    Поняття і види запобіжних заходів

    Запобіжні заходи законодавець виділив в окрему Главу 13 КПК України. Проте, поняття запобіжних заходів в законі не визначається. Науковці пропонують різні дефініції.

    Запобіжні заходи — це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обме­ження їхніх особистих прав. [20; 130]

    Запобіжний захід- кримінально-процесуальний примус, що застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою припинити їх спроби уникнути слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини в справі, надалі займатися злочинною діяльністю або ухилятись від виконання вироку.

    В. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України пропонує наступне визначення :

    Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які об­межують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.

    Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситу­ативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

    Отже, для визначення запобіжних заходів, необхідно з’ясувати їх сутність і особливості.

    Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-проце­суального примусу, запобіжні заходи мають власні специфічні ознаки:

    1. Їх може бути застосовано тільки до певних суб’єктів кримі­нального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окре­мих випадках до підозрюваного).

    2. Мають особистий характер, оскільки обмежують особисті права суб’єктів кримінального процесу.

    3. Характеризуються специфічними підставами і метою застосу­вання.

    4.Мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу - обмеження прав.

    Процесуальне значення запобіжних заходів:

    - забезпечують оптимальні умови для доказування і досягнення істини у кримінальній справі;

    - завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримі­нального процесу;

    - сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;

    - є засобами забезпечення спеціального режиму, в якому повинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений.

    Питання класифікації запобіжних заходів так-само лишається дискусійним.

    За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:

    1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

    2) особиста порука (ст. 152 КПК);

    3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);

    4) застава (ст. 154-1 КПК);

    5) затримання - тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 11.5, 165-2 КПК);

    6) взяття під варту (ст. 155 КПК);

    7) нагляд командування військової частини (сг. 163 КПК);

    8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклу­вальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

    Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує мож­ливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досу­дового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

    Система запобіжних заходів, закріплена в законі, та можливість їх вибору дає змогу застосовувати найбільш ефективні з них з урахуван­ням тяжкості вчиненого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного та інших обставин. У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано.

    Запобіжні заходи умовно мо­жуть бути поділені на:

    1. Загальні - ті, що можуть застосовуватись до будь-яких учасників процесу (підписка про невиїзд, взяття під варту, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава);

    2. Спеціальні — ті, що застосовуються лише до певних категорій обвинувачених (нагляд командування військової частини; віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи).

    Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх засто­совують.

    Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляціпні запобіжні заходи. До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої - всі інші. [20; 131]

    1. Ізоляційні:

    - затримання;

    - взяття під варту.

    2. Неізоляційні:

    - підписка про невиїзд;

    - застава;

    - особиста порука;

    - порука громадської організації або трудового колективу;

    - нагляд командування військової частини;

    - відданя неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, дитячої установи.

    Наявна в законі система запобіжних заходів передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

    Про суворість (м’якість) запобіжних заходів йдеться в кримі­нально- процесуальному законі:

    • у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд " .може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";

    • у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: " .підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м’який немає".

    Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про не­виїзд, і м’якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирі­шено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.[20; 131]

    Тільки в одному з російських підручників з кримінального про­цесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори - викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшу­кати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запо­біжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином:

    · підписка про невиїзд;

    · поручительство;

    · віддання неповнолітніх і військово­службовців під нагляд;

    · застава;

    · взяття під варту.

    Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у тринад­цятій главі КПК України.

    За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, щодо 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм’якший); 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8% осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у справах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов’язання про явку.[20; 131]

    Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом.

    Запобіжні заходи нерідко плутають з кримінальним покаранням. Вони мають спільні риси, але не є тотожними. Вони відрізняються за ознаками:

    1. Запобіжний захід обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого, які ще не визнані винними, але за умови, що доведено наявність в їх діях складу злочину. Покарання застосовується за вироком суду до особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину.

    2. Запобіжний захід має на меті створення умов для здійснення в правосуддя. Покарання має за мету виправлення, перевиховання засудженого та кару за вчинене суспільно-небезпечне діяння.

    3. Запобіжний захід - захід примусу, обраний слідчим, органом дізнання або прокурором на різних стадіях процесу для того, щоб перешкодити спробам обвинуваченого приховатися від слідства та суду, заважати правосуддю. Покарання - акт правосуддя. Воно призначається судом і застосовується до особи тільки за вироком суду.

    4. Запобіжний захід завжди пов'язаний з обмеженням свободи і пересування обвинуваченого або підозрюваного. Покарання може бути і не пов'язане з обмеженням свободи пересування людини (штраф тощо).

    Таким чином, можна зробити висновок, що дефініції та класифікація запобіжних заходів поки-що мають суто доктринальний характер і в кримінально-процесуальному законі не визначені.

    Грунтуючись на тексті статті 148 КПК України можна запропонувати наступне визначення:

    Запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, перелік яких чітко визначений в кримінально-процесуальному законі, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

    Мета і підстави застосовування запобіжних заходів

    Запобіжні заходи застосовуються за наявності до­статніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинуваче­ний, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

    При застосуванні запобіжного заходу до підозрювано­го обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.

    Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які об­межують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.

    Застосовуються запобіжні заходи слідчим, органом дізнання, прокурором і судом по порушеній кримінальній справі за наявності для того необхідних фактичних та юридичних підстав.

    Запобіжні заходи можуть застосовуватись лише стосовно пев­них учасників процесу, а саме тих з них, хто притягається до кримінальної відповідальності. Запобіжні заходи можуть обиратись лише щодо обвинуваченого, підозрюваного, підсудного чи засудже­ного.

    Фактичні підстави застосування запобіжних заходів - це наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною осо­бою злочину. Оскільки запобіжні заходи застосовуються, як пра­вило, лише до обвинуваченого, постанова про притягнення як об­винуваченого, виходячи зі змісту ст. 131 КПК України, виноситься лише за наявності достатніх доказів, які викривають особу у вчи­ненні злочину, то й запобіжні заходи можуть бути обрані тільки за наявності таких доказів. Відповідно до За­кону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої грома­дянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р. громадянин має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди у разі його незаконного арешту, а вказане право виникає в тому разі, коли у розслідуваній справі винесено постанову про її закриття через відсутність складу злочину або недоведеність участі обвину­ваченого у вчиненні злочину. Таким чином, законними заходи процесуального примусу вважатимуться тільки в разі, коли доведено наявність у діях обвинуваченого складу злочину, коли зібрано не­спростовні докази вчинення ним злочину.

    Таким чином, головною фактичною підставою обрання запобіжного заходу є наявність неспростовних доказів вчинення об­винуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння.

    Для обрання запобіжного заходу потрібні також додаткові фак­тичні підстави: наявність даних, які вказують на те, що обвинува­чений (підозрюваний) може приховатися від слідства та суду, пе­решкодити встановленню об'єктивної істини у справі, продовжити злочинну діяльність, перешкодити здійсненню правосуддя та вико­нанню вироку.

    Виняткові випадки, за яких допустимим є обрання запобіжного заходу щодо особи до пред'явлення обвинувачення, можуть мати місце, наприклад, за таких обставин:

    · підозрюваного затримано, строк затримання закінчується, звільнення з-під варти невиправдане через причину тяжкості вчи­неного злочину та інших обставин, однак висунути обвинувачення не можливо, оскільки в строки, які залишилися, не можна забезпечити з’явлення обраного підозрюваним захисника або перекла­дача;

    · для пред’явлення обвинувачення потрібно з’ясувати особу затриманого, хоча сам факт вчинення злочину саме даною особою не викликає сумніву (наприклад, був затриманий терорист на місці злочину);

    · затриманий тимчасово захворів тяжкою хворобою і не може брати участі в слідчих діях.

    Якщо запобіжний захід обрано щодо підозрюваного, то в такому разі обвинувачення має бути пред’явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, або запобіжний захід відміняється (ч. 4 ст. 148 КПК України).

    Виняток із цього правила можливий лише в разі тяжкого захво­рювання особи, що позбавляє можливості пред’явлення їй обвину­вачення. В такому разі слідчий виносить постанову про притягнен-ня цієї особи як обвинуваченого (з цього моменту вона стає обви­нуваченою) і за наявності підстав, передбачених ст. 206, 208 КПК України, припиняє провадження по справі. На час припинення про­вадження по справі має припинятись і перебіг десятиденного стро­ку, відведеного на пред'явлення обвинувачення. В ст. 208 КПК України зазначається: «У випадках, коли слідством буде встановле­но, що обвинувачений після вчинення злочину тимчасово тяжко за­хворів, слідчий зупиняє провадження у справі з додержанням вимог частини 2 статті 206 цього Кодексу до видужання обвинува­ченого ». При цьому обраний щодо обвинуваченого запобіжний захід може бути залишений або скасований.

    Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах.

    До обвинуваченого або підозрюваного може бути вжито тільки один із вказаних в законі запобіжних заходів.

    Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу вирішує в кожному конкретному випадку особа, яка провадить розслідування у справі, прокурор та суд, бе­ручи до уваги, зокрема, дані про те, що в обвинуваченого немає постійного місця проживання або постійних занять, що він нама­гався схилити свідків або потерпілих до давання неправдивих по­казань, знищити документи, предмети, які можуть стати речовими доказами, що він замислює або готує новий злочин

    Вжиття запобіжного заходу є правом, а не обов’язком особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду . Визнавши не­потрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов'язання про з'явлення. Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і виносити постанову про його відібрання закон не вимагає.

    У разі порушення такого зобов'язання щодо обвинуваче­ного можуть бути застосовані привід або суворіший запобіжний захід.

    Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання, слідчий і прокурор виносять вмотивовану постанову, а суд — ухвалу, або це питання вирішується у вироку [19; 567].

    Юридичною підставою обрання запобіжного заходу є постанова слідчого, органу дізнання та прокурора чи ухвала суду, винесені відповідно до закону. Законним таке рішення буде тоді, коли воно винесене за порушеною кримінальною справою, стосовно підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного, а іноді і засудженого, осо­бою, яка провадить процесуальну діяльність по кримінальній справі, прокурором чи в передбачених законом випадках судом, за наявності визначених фактичних підстав.

    Згідно з ч. 2 ст. 148 КПК України про застосування запобіжного заходу складається постанова з додержанням правил ст. 130 КПК України. У постанові вказуються: прізвище, ім'я та по-батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, яка передбачає відповідальність за даний злочин, обраний запобіжний захід та підстави його обрання. Пос­танова про обрання запобіжного заходу оголошується обвинуваче­ному під розписку. У разі його відмови розписатися слідчий робить відмітку про це у постанові.

    Стаття 150 КПК України визначає обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу.

    «При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Ко­дексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце про­живання та інші обставини, що її характеризують».

    Вирішуючи питання про застосовування запобіжного заходу, і слід враховувати також обтяжуючі та пом’якшуючі обставини, ступінь суспільної небезпечності злочину.

    Особистість обвинуваченого (підозрюваного) характеризують, зокрема, його минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочи ну, наявність або відсутність певних занять, постійного місця про­живання, вік, здоров'я, сімейний стан обвинуваченого (підозрюваного) можуть суттєво вплинути на обрання конкретного запобіжного заходу.

    До неповнолітніх, осіб похилого віку, тяжко хворих, вагітних чи тих, які мають грудних дітей жінок, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не застосовується.

    Отже, загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі регламентуються ч. 1 ст. 148 КПК України:

    1. Запобігання (звідси — запобіжні заходи):

    • спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду;

    • перешкоджанню встановленню істини у кримінальній справі;

    • продовженню злочинної діяльності;

    2. Забезпечення виконання процесуальних рішень.

    Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, за­суджений (ч. 2 ст. 148 КПК):

    1. Намагатиметься ухилитися від:

    • слідства і суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) або

    • виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних при­чин від явки за викликом: ігнорував письмове зобов'язання про явку);

    2. Перешкоджатиме встановленню істини у справі (намагався вплинути на свідків і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх до відмови від дачі показань; погрожував експерту з такою самою метою).

    У 1995 р. предметом розгляду у Верховній Раді України був проект закону про внесення змін до КПК, пов'язаних із новою регламентацією підстав до застосування запобіжних заходів (автор В. Онопенко). Законопроект передба­чав, шо підставою до застосування запобіжних заходів мають бути не "підстави вважати", а "достатні дані". Проект не набрав достатньої кількості голосів депутатів.

    3. Продовжуватиме злочинну діяльність (раніше був засуджений, після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин, злочини).

    Така поведінка зазначених осіб:

    - шкодить виконанню кримінальним процесом своїх завдань;

    - порушує баланс змагальності, бо сторона захисту незаконно посідає вигіднішого становища (ухиляється від слідства, суду; пе­решкоджає встановленню істини тощо).[19; 133]

    Підставами до застосування запобіжних заходів є дані:

    · про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує балансу можливостей сторін;

    · що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

    В Лобойко висловлює цікаву думку, що ”регламентуючи підстави до застосування запобіжних заходів, дер­жава немов би вибачається перед обвинуваченим, державні органи і не застосовували б обмежень, але така поведінка особи змушує їх це зробити”.

    Текстуально ч. 1 і ч. 2 ст. 148 КПКдещо схожі. Відмінність цілей і підстав застосування запобіжних заходів поля­гає в тому, що цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування того чи іншого заходу, а підстави - це те, що вже відомо і покладено в основу рішення про застосування запо­біжного заходу. Певно, що в законі достатньо було б вказати тільки на підстави, оскільки самепідстави, а не цілі, покладено в основу процесуаль­ного рішення. Також цілі та підстави застосування запобіжних заходів формулюються в гіпотезі норми кримінально-процесуаль­ного права ("якщо обвинувачений буде"), яка повинна характе­ризуватися єдністю змісту. Формулювання двох різних понять в одній гіпотезі "розпорошує" її зміст.[19; 133]

    Загальні правила застосування запобіжних заходів:

    1.Може бути застосовано тільки у порушеній кримінальній справі й лише за наявності до того підстав;

    2. При вирішенні питання про застосування того чи іншого запо­біжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК, враховують також інші: тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і мате­ріальний стан; вид діяльності; місце проживання та інші обстави­ни, що її характеризують;

    3. Може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, проку­рором, судом (суддею);

    4. Запобіжний захід, не може бути суворішим, ніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (наприклад, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки — ч. 1 ст. 155 КПК);

    5. Запобіжний захід обирається, як правило, щодо обвинуваче­ного, підсудного, засудженого, а щодо підозрюваного — у винятко­вих випадках (ч. 4 ст. 148 КПК);

    6. Застосування запобіжного заходу дозволено тільки щодо на­лежного суб'єкта (наприклад, не можна застосовувати щодо неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності);

    7. Щодо однієї особи може бути застосовано тільки один загіобіж­ний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосу­вання іншого заходу процесуального примусу (наприклад, обвину­ваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку він обіймає);

    8. Запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за поста­новою органу дізнання, слідчого, прокурора, судці або за ухвалою суду, а взяття під варту - виключно за постановою судді або за ухвалою суду;

    9. Запобіжний захід скасовують або замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;

    10. Запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокуро­ром, може бути скасовано або замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;

    11. Запобіжний захід може бути змінено у випадках, якщо:

    - його обрано необгрунтовано або незаконно, але є підстави до обрання іншого заходу;

    - суттєво змінилися обставини, що їх було враховано при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров’я обвинуваченого погіршився тощо);

    12. Запобіжний захід скасовується:

    • при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);

    • при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК);

    • при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від від­бування покарання або засуджено до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі.

    Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів

    Згідно зі статтею 149 КПК України систему запобіжних заходів складають:

    1) підписка про невиїзд;

    2) особиста порука;

    3) порука громадської організації або трудового ко­лективу;

    3-1) застава;

    4) взяття під варту;

    5) нагляд командування військової частини.

    Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підо­зрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, пе­редбачених статтями 106, 115, 165-2 цього Кодексу.

    Окрім названих у ст. 149 КПК України запобіжних заходів до неповнолітнього обвинуваченого може бути вжито спеціальний запобіжний захід, передбачений ст. 436 КПК України, який полягає в тому, що від батьків, опікунів, піклувальників неповнолітнього об­винуваченого або від адміністрації дитячої установи, в якій він ви­ховується, відбирається письмове зобов’язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його з’явлення до слідчого, прокурора і в суд за викликом.

    Особи, які дають таке зобов’язання, попереджаються про харак­тер обвинувачення, пред’явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його нез’явлення в органи слідства або в суд-

    На батьків, опікунів та піклувальників, які не забезпечили з’явлення неповнолітнього обвинуваченого за викликом, може бути накладено грошове стягнення в тому ж порядку, який встановлено для поручителів при застосуванні запобіжного заходу у вигляді осо­бистої поруки.

    До осіб з числа адміністрації дитячої установи, з вини яких не було забезпечено з’явлення неповнолітнього, можуть бути вжиті заходи дисциплінарного або громадського впливу.

    Питання прозастосування таких заходів вирішується представником органу розслідування або судом в окремій ухвалі.

    Слідчий, прокурор, суд, приймаючи рішення про застосування даного запобіжного заходу, повинні перевірити, чи в змозі особа, якій доручається нагляд за неповнолітнім, в силу свого характеру і стану здоров’я, кола обов’язків та ставлення до їх виконання, моральних якостей забезпечити реальний нагляд за поведінкою обвинуваченого і його з’явлення за викликом.

    Процесуальну характеристику запобіжних заходів, на мою думку, найбільш зручно та доцільно провести за логіко-правовою схемою, запропонованою Л.М. Лобойко:

    1) визначення запобіжного заходу;

    2) спосіб запобігання;

    3) мета застосування;

    4) підстави застосування;

    5) умови застосування;

    6) процесуальний порядок застосування;

    7) строк дії;

    8) юридична відповідальність за порушення.

    Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів

    Процесуальна характеристика ЗАТРИМАННЯ.

    1. Затримання - це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.

    До прийняття Конституції України затримання вважали невід­кладною слідчою дією. В частині 3 ст. 29 Конституції України вперше було зазначено, що затримання є тимчасовим за­побіжним заходом. Пізніше — в ході "малої судової реформи" — затримання отримало такий "статус" в кримінально-процесуаль­ному законі — ч. 2 ст. 149 КПК. Хоча до цього часу вчені диску­тують: затримання є запобіжним заходом,чи слід­чою дією.

    Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:

    - фізичного затримання особи на місці вчинення злочину або з поличним (п. 2 ст. 94 КПК), що має характер захоплення і його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

    - доставлення особи до правоохоронного органу на строк до однієї години в порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;

    - затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку. Зазначені дії відрізняються від кримінально-процесуального затримання за метою, мотивами, підставами, умовами, суб'єктами, строками, порядком здійснення.

    2. Спосіб запобігання: обмеження свободи підозрюваного шляхом поміщення його до спеціальної установи: ізолятора тимчасового тримання або на гауптвахту (для військовослужбовців).

    3. Мета затримання:

    1. З’ясувати причетність затриманого до злочину;

    2. Вирішити питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (тому затримання називають тим­часовим запобіжним заходом, оскільки протягом строку затримання вирішується питання про необхідність обрання "постійного" заходу — взяття під варту).

    4. Підстави застосування. Згідно із ч. 1 ст. 106 КПК особу може бути затримано за підозрою у вчиненні злочину лише за наявності однієї з таких підстав:

    1) якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосе­редньо після його вчинення;

    2) якщо очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на певну особу, що саме вона вчинила злочин;

    3) якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

    4) за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо мала місце хоча б одна з підстав:

    — ця особа намагалася втекти;

    — вона не має постійного місця проживання;

    — не встановлено особи підозрюваного.

    5. Умова застосування затримання: за злочин, у вчиненні якого підозрюють особу, меже бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

    6. Процесуальний порядок застосування затримання. За наявності підстав до затримання орган дізнання (слідчий, прокурор):

    1. Роз’яснює особі право мати побачення із захисником з мо­менту затримання, про що складається протокол (ч. 2 ст. 21 КПК України);

    2). Складає протокол затримання, в якому роз’яснює затриманому його права та обов’язки (ч. З ст. 106 КПК);

    3. Копію протоколу з переліком прав і обов’язків негайно:

    - вручає затриманому;

    - направляє прокуророві (на вимогу прокурора надсилає йому також матеріали, що були підставою для затримання);

    4. Негайно повідомляє про затримання особи одного з її родичів.

    Якщо затримано співробітника кадрового складу розвідуваль­ного органу, то повідомляє цей орган. Затримання і пов'язані з цим обшук особи та огляд речей кадрового співробітника розві­дувального органу при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюються тільки в присутності офіційних представників цього органу (ч. 2 ст. 20 Закону України від 22 березня 2001 р. "Про розвідувальні органи України").

    У разі затримання помічника-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України "Про статус народ­ного депутата України");

    5. Поміщає затриманого до місця попереднього ув'язнення (ізо­лятора тимчасового тримання);

    6. У разі оскарження затримання до суду, скаргу негайно надсилає начальник місця попереднього ув’язнення до суду (порядок роз­гляду суддею таких скарг регламентовано в ч. 7 ст. 106 КПК);

    7. Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи попереднього ув’язнення, начальник місця ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення: про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

    7. Строк затримання - до 72 годин.

    Строк починається з моменту фактичного затримання особи, а закінчується — моментом:

    · звільнення її, якщо підозра не підтвердилась;

    · обрання запобіжного заходу, не пов’язаного із позбавленням волі;

    · обрання судом запобіжного заходу — взяття під варту.

    Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слід­чого, прокурора) про взяття особи під варту, вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваче­ного — до 15 діб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК).

    Військовослужбовця, який вчинив діяння з ознаками злочину, можна тримати на гауптвахті Служби правопорядку строком до З діб, сповістивши протягом доби органи, які проводять досудове слід­ство, та органи прокуратури, начальника гарнізону і відповідного органу управління Служби правопорядку (ч. З ст. 82 Закону України від 24 березня 1999 р. "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України").

    Згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р., ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якшо затримання є незаконним. Тому положення українського закону суперечать вимогам цієї Кон­венції та Конституції України, в якій не згадано про продовження судом термі­ну затримання особи.

    Капітан судна має право затримати особу, яку підозрюють у вчи­ненні кримінально караного діяння, до переданим її відповідним правоохоронним органам у першому порту України. За необхідності капітан судна може відправити цю особу і матеріали дізнання в Україну на іншому судні, зареєстрованому в нашій державі (ч. 2 ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України).

    8. Юридична відповідальність за порушення.

    Кримінально-правова:

    · затриманого - за втечу з місця попереднього ув’язнен­ня - ст. 393 КК України;

    · особи, яка продить дізнання, начальника органу дізнання, слідчого, проку­рора, судді - за завідомо незаконний арешт - ст. 371 КК України.

    Процесуальна характеристика ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ

    1.Взяття під варту (арешт) - це обмеження особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом поміщення їх до спеціальної установи.

    Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. Взят­тя під варту обирається звичайно тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримі­нального процесу. При цьому повинні враховуватися обставини, вказані в ст. 150 КПК України (вік, стан здоров'я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину).

    Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років.

    Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в місцях тримання затриманих.

    Місцями попереднього ув'язнення для тримання військовослужбовців, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України або слідчі ізолятори. Ці особи перебувають у слідчому ізоляторі або на гауптвахті Військової служби правопорядку у Збройних Силах України за рішенням слідчого. В окремих випадках військовослужбовці можуть перебувати в місцях тримання затриманих.

    У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слідчий ізолятор або на гауптвахту Військової служби правопорядку у Збройних Силах України у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб.

    Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано стосовно особи, яка вчинила злочин під час відбування покарання в установі виконання покарань, така особа може перебувати в дисциплінарному ізоляторі або карцері установи виконання покарань.

    орядок попереднього ув'язнення визначається Законом України "Про попереднє ув'язнення". (ст. 155 КПК).

    Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув’язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, або начальника установи для попереднього ув’язнення, санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери (ч. 1 ст. 8 Закону про попереднє ув’язнення).

    2. Спосіб запобігання: обмеження свободи особи шляхом помі­щення її до спеціальної установи:

    · слідчого ізолятора (СІЗО) Державного департаменту з питань виконання покарань;

    · дисциплінарного ізолятора або карцеру установи виконання покарань (ст. 4 Закону України від 30 червня 1993 р. "Про поперед­нє ув'язнення");

    · гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України — для осіб, що відбувають покарання у дисциплінарних батальйонах і притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (статті 14, 17 Кримінально-виконавчого кодексу України).

    Враховуючи характеристики окремих осіб і характер певних зло­чинів законодавець встановлює особливий порядок утримання осіб під вартою:

    - затримані або взяті під варту працівники міліції утримуються в установах Державного департаменту з питань виконання покарань окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону України "Про міліцію");

    - особи, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, Вій­ськовій службі правопорядку у Збройних Силах України, службі безпеки, прокуратурі, юстиції та в суді - окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;

    - особи, підозрювані або обвинувачувані у вчиненні злочинів, відповідальність за які передбачена статтями 173 – 177, 200—235 КК України - окремо від інших осіб, які перебувають під вартою (ст. 8 Закону України від 30 червня 1993 року "Про попереднє ув'язнення");

    - в інших випадках, передбачених ст. 8 "Роздільне тримання у місцях попереднього ув'язнення" Закону України "Про попереднє ув'язнення".

    Таким чином особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може бути надано тільки з дозволу особи, яка прова­дить розслідування, терміном від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на місяць.

    3. Мета взяття під варту збігається із загальною метою застосу­вання запобіжних заходів. Взяття під варту - найсуворіший запобіжний захід; застосовується лише в разі, якщо жоден інший запобіжний за­хід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК України.

    4. Підстави застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів. Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально-караного діяння (злочину, за який законом передба­чено покарання у вигляді позбавлення волі). Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується тільки за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. [19; 576]

    5. Умови застосування. Взяття під варту застосовується у справах щодо злочинів, за які законом передбачено покарання у вигляді по­збавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках — якщо кримінальним законом передбачено більш м’яке покарання, наприклад, якщо обвинувачений:

    - не має постійного місця проживання;

    - порушив інший запобіжний захід.

    6. Процесуальний порядок застосування.

    Обрання запобіжного заходу "взяття під варту" включає в себе:

    - внесення до суду клопотання про обрання запобіжного заходу;

    - прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;

    - доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних документів;

    - вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суті обраного запобіжного заходу.[19; 577]

    Орган дізнання або слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. Вирі­шуючи питання про внесення подання до суду, останній зобов’яза­ний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під, варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення;

    Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше 72 годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому знаходиться суд, — не більше 48 годин з моменту доставки затриманого до цього населенного пункту;

    Суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвину­ваченого, при необхідності відбирає пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:

    · про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

    · про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

    Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд має право обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою.

    Якщо суд приймає рішення про обрання запобіжного заходу під час проголошення вироку, то воно викладається в резолютивній час­тині вироку. Взяття під варту застосовується тільки за рішенням суду. У постанові судді, крім даних, передбачених ст. 130 КПК України, вказуються: прізвище, ім’я, по батькові, рік та місце наро­дження обвинуваченого, його місце проживання, дані про наявність/ відсутність судимості, сутність обвинувачення з посиланням на статтю кримінального закону, за якою кваліфіковано його дії, та підстави застосування запобіжного заходу. Необхідно викласти всі обставини, які обумовили застосування даного запобіжного заходу.

    Постанова про взяття під варту складається не менш як у шести примірниках. Перший приєднується до справи, другий - до нагля­дового провадження, третій - направляється адміністрації місця попереднього ув’язнення, четвертий — прокурору, п’ятий - арештованому, шостий залишається в суді.

    Рішення про застосування як запобіжного заходу взяття під варту виконується органом, який обрав запобіжний захід, у необхідних випадках він має право доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови (ухвали суду) направляється разом з арештованим до місця попереднього ув’язнення для виконання. Доручення особи, яка прова­дить дізнання, слідчого, прокурора та суду виконати рішення про тримання під вартою як запобіжний захід є обов’язковим для органів внутрішніх справ.

    Виконання постанови про застосування арешту полягає в доставленні особи в супроводі варти до місця попереднього ув’язнення. Постанова (ухвала) перед виконанням оголошується обвинувачено­му, що засвідчується його підписом на цьому документі.

    Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо особи, в якої є неповнолітні діти, що залишаються без нагляду, слідчий зобов’язаний негайно внести з цього приводу подання до комісії у справах неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передачі цих дітей на піклування родичів або влаштування їх у дитячі уста­нови. Про вжиті заходи слідчий повинен письмово повідомити про­курора, а також заарештовану особу, а копію листа додати до спра­ви.

    Після взяття під варту слідчий зобов’язаний:

    - вжити заходів щодо піклування над неповнолітніми дітьми взятої під варту особи, повідомити про це прокурора в письмовій формі та цю особу, копії листів приєднати до справи;

    - вжити заходів щодо охорони майна особи, взятої під варту;

    - повідомити дружину чи іншого родича та адміністрацію за місцем роботи або навчання особи, щодо якої застосованоцей запобіжний захід;

    Міліція не пізніше, ніж через 2 години після затримання або арешту (взяття під варту) особи, повідомляє про її місцеперебування родичам, в разі появи усної або письмової вимоги – захиснику (ч. 5 ст. 5 ЗУ „Про міліцію”);

    - якщо взято під варту помічника-консультанта народного депутата України правоохоронні органи зобов’язані невідкладно повідомити цього народного депутата

    ( ч. 5 ст. 34 Закону України „Про статус народного депутата України”);

    - якщо взято під варту іноземця – направити постанову судді до Міністерства закордонних справ України.

    Протягом трьох діб з дня винесення постанови судді на неї може бути подана апеляція підозрюваним, обвинуваченим, захисником чи законним представником, прокурором до апеляційного суду. Проте, це не зупиняє виконання постанови судді.

    Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжи­ти затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до п'ятнадцяти діб, про що вино­ситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затри­мувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк. (ст. 165-2 КПК).

    Для спілкування слідчого з особою, яку взято під варту, існує спеціальний режим. Він залежить від місця, де відбуватиметься спілкування: в місці провадження досудового слідства чи в слідчому ізоляторі.

    В місці провадження досудового слідства. Перш за все складається вимога про видачу особи, яку взято під варту, з приміщення СІЗО до приміщення ізолятора тимчасового тримання органу дізнання і довіреність на ім’я старшого конвою. Ці документи підписує начальник органу дізнання і скріплює їх своїм підписом та гербовою печаткою. Якщо особа перебуває на обліку в іншому органі дізнання, то вимога про видачу складається цим органом, в ній вказується, що дана особа підлягає видачі із СІЗО до іншого органу.

    Документи передаються старшому конвою, який доставляє особу до ізолятора тимчасового тримання і доповідає про це слідчому. Провадження слідчих дій і спілкування в ізоляторі тимчасового тримання відбувається з дозволу начальника органу дізнання.

    В приміщенні СІЗО складається вимога про видачу особи, яку взято під варту, слідчому .Її підписуєначальник органу дізнання, скріплює своїм підписом і гербовою печаткою. Якщо участь в слідчих діях приймають інші особи (захисник, експерт, статисти тощо), то у вимозі цих осіб також зазначають. Вони повинні мати при собі документи, що посвідчують особу, про що, зокрема, попереджаються слідчим.

    Номер камери, де перебуває особа, слідчий отримує в канцелярії СІЗО; його вказують на вимозі. Особу для провадження слідчих дій виводить черговий і передає слідчому. По закінченні слідчої дії слідчий знову передає особу черговому.

    В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні з-під варти (п. 20 Положення про паспорт громадянина України). Ці особи підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а листування - цензурі. Їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув’язнення. Вилучені у них при доставленні в МПВ гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання. Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника установи попереднього ув’язнення, санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (ч. З ст. 7 Закону про попереднє ув’язнення).

    7. Строки тримання під вартою. Згідно ч. 1 ст. 156 КПК тримання під вартою під час досудового слідства не може тривати більше двох місяців. Строк обчислюють з моменту взяття особи під варту, якщо йому передувало затримання підозрюваного – з моменту затримання і до моменту направлення прокурором кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду або до моменту скасування чи заміни більш м’яким запобіжним заходом.

    Якщо у встановлений двомісячний строк розслідування справи неможливо закінчити і немає підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу більш м’яким, його може бути продовжено:

    · до 4 місяців – за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

    · до 9місяців — за поданням, погодженим із заступником Гене­рального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

    · до 18місяців — за поданням, погодженим із Генеральним про­курором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Вер­ховного Суду України.

    Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за наявності таких умов:

    - якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вище строки закінчити неможливо;

    - якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.

    Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при про­вадженні розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому разі справу в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 КПК виділяють в окреме провадження і закінчують у загальному порядку.

    Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути пред'явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його за­хисникові не пізніше, ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою (18 місяців). Якшо ж це зроблено пізніше, то після закінчення граничного строку тримання під вартою обвину­ваченого негайно звільняють. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред’явлено об­винуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у справі беруть участь кілька обвинуваче­них, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено щодо того обви­нуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного заходу.

    При поверненні судом справи прокуророві на лопаткове розслі­дування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження справи прокурору, він не може перевищувати двох місяців. Далі цей строк продовжують з урахуванням часу перебу­вання обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.

    Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. 165-3 КПК: за відсутності підстав для зміни запобігшого заходу чи у разі неможливості закінчення розсліду­вання справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за по­годженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв'язку з якими необхідно продов­жити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які пщтверджують, що злочин вчинено особою, яку тримають під вартою, і обгрунтування необхідності збереження цього запобіж­ного заходу.

    Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:

    1) при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення строку тримання особи під вартою;

    2) при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців — не пізніше 15 діб до закінчення строку тримання під вартою;

    3) при продовженні строку тримання під вартою до 18 місяців — не пізніше 20 діб до закінчення строку тримання під вартою;

    4) при продовженні строку тримання під вартою для ознайом­лення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строку тримання під вартою.

    Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, якщо є до того підстави, виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.

    У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.

    На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи закон­ним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє ви­конання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора. [20;143]

    Подання про продовження строку тримання під вартою має бути порушено з таким розрахунком, щоб це питання було розв'язане до закінчення встановленого строку тримання під вартою.

    Подання оформляється мотивованою постановою, в якій викладається суть справи, зазначається, коли було обрано запобіжний захід, які обставини зумовлюють необхідність продовження строку тримання під вартою, які конкретні слідчі дії необхідно про­вести у справі, час, протягом якого вони мають бути проведені. Після отримання рішення суду на продовження строку слідчий зобов’язаний письмово повідомити про це адміністрацію місця по­переднього ув’язнення та направити до неї примірник постанови.

    В.М. Тертишник наголошує, що загальний строк тримання обвину­ваченого під вартою має бути в межах строків, визначених в санкції статті, за якою кваліфікується інкриміноване йому діяння: загаль­ний строк арешту, включаючи і перебування обвинуваченого під вартою в період знаходження справи в суді, не повинен перевищу­вати строку позбавлення волі, до якого він може бути засуджений (виходити за межі санкції статті, за якою кваліфіковано його дії).[19; 591]

    Звільняють з-під варти особу у випадках:

    - скасування запобіжного заходу;

    - зміни запобіжного заходу;

    - закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленому законом порядку. Начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

    Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув’язнення (ч. З ст. 20 Закону України "Про попе­реднє ув’язнення").

    З метою запобігання порушенню строків тримання під вартою адміністрація установи, де утримується особа, яку взято під варту, заздалегідь нагадує органу, за яким він закріплений, про закінчення строку.

    У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжна­родно-правових документах, ратифікованих Україною, визначено, що кожна заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (ч. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини; ч. З ст. 9 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права).

    Поняття «розумного строку» є оціночним. Для кожно­го заінтересованого суб'єкта судового розгляду “розумність” є різною. Проте, в будь-якому разі це поняття означає, що:

    · кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути роз­глянуто в суді без невиправданих затримок, що її у вітчизняній судовий практиці називають "тяганиною";

    · роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримі­нальні справи щодо заарештованих розглядалися в першу чергу. [20;144]

    8. Юридична відповідальність. За порушення передбачена кримін ально-правова відповідальність:

    - ув’язненого - за втечу з місця попереднього ув’язнення — ст. 393 КК України;

    - особи, яка проводить дізнання, начальника органу дізнання, слідчого, проку­рора, судді - за завідомо незаконний арешт - ст. 371 КК України.

    За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кри­мінальну відповідальність за ст. 371 КК України.

    Нагляд, за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб здійснює прокурор.

    Особи, взяті під варту, мають право мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.

    Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарга, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст. 13 Закону про попереднє ув’язнення).

    Перевірка законності утримання під вартою належить також до компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни, який згідно з п. 8 ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини " має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання.

    Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.

    Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів

    Процесуальна характеристика ПІДПИСКИ ПРО НЕВИЇЗД

    1. Підписка про невиїзд - це покладення на підозрюваного, об­винуваченого, підсудного, засудженого обов’язку не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).

    Даний запобіжний захід визначено в ст. 151 КПК. Він полягає в прийнятті від обвинуваченого або підозрюваного письмового зобов’язання про те, що він не буде відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого.

    Підписка про невиїзд застосовується як запобіжний захід щодо осіб, можливість ухилення яких від слідства і суду незначна, але не виключена повністю.

    Рішення про обрання підписки про невиїзд приймається та оформлюється постановою, яка оголошується об­винуваченому (підозрюваному) під розписку. Копія постанови на­правляється прокурору.

    Відібрана в обвинуваченого (підозрюваного) відповідно до вине­сеної постанови підписка приєднується до справи.

    При порушенні підписки запобіжний захід може бути замінено більш суворим запобіжним заходом. Про це при відібранні підписки про невиїзд повідомляється особі, щодо якої обирається даний запобіжний захід.[19; 570]

    2. Спосіб запобігання: обмеження права на свободу пересування та покладення на особу обов’язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового пере­бування без відповідного дозволу.

    3. Мета застосування збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має забезпе­чити швидку явку суб’єкта, до якого її застосовано, до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.

    4. Спеціальні підстави застосування такі – ж, як загальні підстави застосування запобіжних заходів.

    5. Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд законода­вець не передбачає.

    6. Процесуальний порядок застосування.

    Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу про обрання цього запобіжного заходу. Постанови оголошується особі, до якої обрано під­писку про невиїзд, із роз’ясненням цій особі її прав та обов’язків.

    Після цього у особи відбирається окремий документ – власне підписка про невиїзд.

    7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до момен­ту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки законом не передбачено.

    8. Юридична відповідальність.

    Кримінально-процесуальна: за порушення - заміна підписки про невиїзд на суворі­ший запобіжний захід (на практиці найчастіше – взяття під варту).

    Процесуальна характеристика ЗАСТАВИ

    1. Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваче­ним, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживан­ня або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідуван­ня і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

    Регламентовано ст. 154-1 КПК. Запобіжний захід у вигляді застави під час попереднього слідства обирає слідчий, виносячи про це постанову. Санкція прокурора або згода суду при цьому не потрібні.[19;573]

    Однак запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка ут-і римується під вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише судом.

    Розглядаючи історичний аспект даної проблеми застосування мір запобіжних заходів в кримінальному процесі на практиці, важливо відзначити, що даний запобіжний захід мав досить широке поширення в період непу, коли заставниками були представники різних соціальних прошарків суспільства, що мали можливість і кошту для внесення застави.

    2. Способи запобігання:

    -спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо кошти вносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, і обвинувачений ("солідарне побоювання"). Саме тому розмір застави має бути таким, щоб зумовити ці побоювання;

    - психологічний вплив заставодавця на обвинуваченої з метою забезпечити його належну поведінку та явку за викликом.[20;146]

    3. Метою застави є:

    - забезпечення належної поведінкиособи, щодо якої обрано заставу;

    - виконання цією особою зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду та з’явитися за викликом до органу розслідування і суду.

    4. Підстави застосування застави збігаються із загальними під­ставами застосування запобіжних заходів.

    5. Спеціальних умов застосування застави законодавець не визна­чає.

    Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не може бути меншим:

    · 1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяж­кого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 років[19;573]

    · 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяж­кого злочину, чи раніше судимої особи;

    · 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо інших осіб.

    У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.

    Розмір застави встановлюється з урахуванням обста­вин справи органом, який застосував запобіжний захід.

    Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення спра­ви до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження спра­ви до суду — судом.

    6. Процесуальний порядок застосування.

    При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, під­судному роз’яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвину­вачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.

    Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запо­біжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обрання нового запобіжного заходу.

    Якшо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, заставу звертають у дохід держави. Це питання вирішується судом у судовому засіданні або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця для дачі пояснень. Його неявка без поважених причин не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

    Долю застави вирішує суд у судовому засіданні. Суд вправі виз­начити у вироку, що запобіжний захід у виді застави зберігає силу до вступу вироку в законну силу і що після цього вона повертається заставнику або обертається на виконання вироку в частині майно­вих стягнень.

    Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в час­тині майнових стягнень.

    Згідно з кримінально-процесуальним законом, предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності — будь-яке майно або нерухомість, що належать застав­нику на праві власності, стосовно яких він має право володіння, користування і самостійного розпорядження.

    Проте, на сьогоднішній день на практиці предметом застави виступають виключно гроші. Найімовірніша причина цього вбачається в досить складному процесі передачі права володіння, користування, розпорядження на об’єкти, зокрема, які належать нерухомого майна.

    В.М. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України детально розглядає дане питання. Зокрема, він зазначає, що якщо предмет застави є спільною власністю, він може бути ви­користаний як застава лише всіма власниками і як виняток одним із них за письмової згоди інших.

    Майно як предмет застави повинно мати такий правовий статус і властивості, за яких виконання рішення про обертання його в при­буток держави не було б поєднано з зустрічними позовами й іншими проблемами. Воно повинно мати індивідуальні ознаки, від­окремлено від інших об'єктів власності, передано в натурі, мати фіксовану вартість і стан, що надає можливість забезпечення його цілості.

    Якщо законом передбачається підтвердження права власності на дані об'єкти в особливому порядку (нотаріальна форма договору купівлі-продажу щодо квартири, будинку, автомобіля тощо), дане майно може бути об'єктом застави лише при наданні відповідних документів, що підтверджують право власності. [ 19; 574]

    Предметом застави не можуть бути гроші й інші матеріальні цінності, що прилучені до справи як речові докази або на які на­кладено арешт (постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року „Про практику застосування судами за­стави як запобіжного заходу”).

    На гроші й інші цінності, передані як застава підозрюваним, об­винувачуваним або підсудним, може бути накладений арешт тільки при заміні запобіжного заходу застави іншим.

    Також у Пстанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 берез­ня 1999 року „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” відзначається, що у випадку порушення обвинувачуваним, підозрюваним або підсудним зобов’язань, що спричиняють обертання застави в прибуток держави, суд не вправі звертати її на виконання вироку в частині майнових стягнень. На це вказує п. 12 даної постанови. Вважається, що дане положення проблематичне.

    В.М. Тертишник висловлює власну думку щодо цього питання. Відповідно до ст. 13 Конституції України всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Ст. 41 Конституції України встановлює принцип непорушності права приватної власності. Використання власності не повинно завдавати шкоди правам громадян. У даній ситуації є сума застави, є встановлений матеріальний збиток громадянину, що постраждав від злочину, є його позовна вимога про відшкодування збитку. У силу ч. 2 ст. 154-1 КПК України сума застави встановлюється в розмірі, що не може бути меншим цивільного позову. Певно це правило припускає, що і застава повинна бути достатня для того, щоб у випадку, коли обвинуваченийний переховується від слідства і суду, можна було б відшкодувати збитки потерпілому.[19; 575]

    7. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи ска­сування або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави закон не передбачає.

    8. Юридична відповідальність: кримінально-процесуальна:

    - звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);

    - заміна застави більш суворим запобіжним заходом.

    Закінчуючи процесуальну характеристику застави слід зазначити, що такий запобіжний захід набув широкої популярності в Західних країнах, зокрема в США.

    Щодо України, то наразі в цій сфері маємо, нажаль, значні проблеми у поширенні застосування застави. Деякі вважають, що застосування запобіжного заходу застави є недоцільним, оскільки містить в собі занадто слабку основу, в основному економічну. До того ж необхідно врахувати, що в особі заставника можуть виступати як будь-яка фізична особа, так і організації, установи тощо. Аналіз практики показує, що застава, як запобіжний захід, обирається часто при здійсненні злочинів проти особистої власності (крадіжках, грабежах, знищення і пошкодження майна), зловживанням владою чи службовим становищем і до деякої міри при здійсненні злочинів проти особи. Застава має всі підстави стати дійовим запобіжним заходом у кримінальному процесі. В умовах реалізації ідеї правової держави, демократизації законодавства і практики його застосування застава набуває значення досить гуманного запобіжного заходу, що у багатьох випадках з урахуванням обставин справи й особистості об­винувачуваного може бути застосована там, де раніше обирався такий запобіжний захід - тримання під вартою.

    Проте її застосування повинно бути зваженим. В.М. Тертишник наголошує, що недоцільно її за­стосування у справах про розкрадання в особливо значних розмірах, фінансовому шахрайстві і в інших аналогічних справах, справах, обвинувачувані по яких найчастіше прагнуть у період слідства і суду залишитися на свободі з метою перешкоджати вста­новленню істини, володіючи "великими грошима", нерідко вдають­ся до підкупу або тиску на свідків, шантажу, послуг корумпованих чиновників та інших "покровителів".

    Недоречне застосування даного запобіжного заходу й стосовно особливо небезпечних рецидивістів, осіб, що вчинили насильницькі злочини або злочини в складі організованої злочинної групи.[19; 575]

    Ця проблема потребує нового законодавчого розв’язання — внесення доповнень і змін до чинного законодавства.

    Процесуальна характеристика ОСОБИСТОЇ ПОРУКИ

    1. Особиста порука - це взяття на себе особами, що заслугову­ють на довіру, поручительства за належну поведінку та явку обви­нуваченого за викликом і обов'язку забезпечити за необхідності доставлення його до органів дізнання, досудового слідства чи до суду за першою про те вимогою.

    Згідно зі ст. 152 КПК особиста порука полягає у відібранні від осіб, що за­слуговують довір’я, письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинува­ченого за викликом і зобов’язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу.

    2 Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом кримінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стяг­нення обов’язку забезпечити належну поведінку та явку обвинува­ченого до органів розслідування чи суду за першим викликом. Вико­нання цього обов’язку здійснюється шляхом психологічного впливу поручителів на обвинуваченого.

    3. Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвину­ваченого, яка б унеможливлювала ухилення його від слідства і суду та виконання процесуальних рішень, перешкоджання встановлен­ню істини у справі, продовження ним злочинної діяльності.

    4. Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними під­ставами застосування запобіжних заходів.

    5. Умови застосування:

    · поручителями можуть бути громадяни з високими моральними якостями, які чесно ставляться до праці та виконання громадських обов’язків, через що мають авторитет у колективі чи за місцем про­живання і можуть завдяки цьому забезпечити належну поведінку обвинуваченого;

    · кількість поручителів визначає орган дізнання, слідчий, суддя чи суд, але їх не може бути менше двох;

    · цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопо­танням чи за згодою поручителів.

    6. Процесуальний порядок застосування. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обрано даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на по­ручителя може бути накладене грошове стягнення до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.[19; 570]

    Особиста порука застосовується тільки за наявності заяв осіб, які виявили бажання або погодилися взяти на себе такі зобов’язання. Якщо поручитель відмовляється від поручительства, особисте поручительство заміняється іншим запобіжним заходом.

    Якщо обвинувачений ухиляється від з’явлення до органів дізнан­ня або попереднього слідства, особа, яка провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи. Питан­ня про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна ця справа, у судо­вому засіданні або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликаються поручителі (поручитель).

    При визначенні розміру грошового стягнення суд враховує особу поручителя, майновий стан, ступінь його вини, вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду справи.[21; 377]

    Громадяни, які виявили бажання взяти на себе обов’язок із забезпечення належної поведінки обвинуваченого і його явки до відповідних органів, подають до органів дізнання, слідчого, проку­рора чи суду заяву. Ці органи перевіряють дані про особу поручителів і їх відносини з обвинуваченим (за необхідності може бути витребувано характе­ристики на поручителів, довідки, шо додаються до справи). Після цього вони складають постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.

    Кожний поручитель дає письмове зобов’язання про те, що він забезпечить належну поведінку обвинуваченого і його явку до ор­ганів дізнання, слідчого, прокурора, суду. Одночасно поручителям повідомляють про суть справи, а також попереджають про те, що коли обвинувачений порушить цей запобіжний захід, то на них може бути накладено грошове стягнення до 200 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян.

    Якщо поручителі переконаються в тому, що не зможуть ви­конати свій обов’язок, вони повинні негайно заявити про відмову від поручительства. В цьому разі з поручителів знімається відпові­дальність за невиконання обов’язку.

    У разі відмови поручителя від взятого на себе; зобов’язання його заміняють іншим або обирають щодо обвинуваченого інший запобіжний захід. У разі ухилення обвинуваченого від явки дізнавач або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи.

    Питання про грошове стягнення з поручителя вирішує суд у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому за­сіданні, до якого викликають поручителя.

    7. Строк дії: від моменту дачі письмового зобов’язання про поручительство до заміни або скасування цього запобіжного заходу чи закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії поруки закон не передбачає.[20; 148]

    8. Юридична відповідальність. Кримінально-процесуальна:

    - грошове стягнення з поручителя в розмірі до 200 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян;

    - заміна особистої поруки більш суворим запобіжним заходом.

    Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, яка проводить дізнання, слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи. Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому з’ясовується чи мають місце поважні причини неявки, беруться пояснення у поручителів, вони допитуються про причини невиконання взятого ними на себе зобов’язання.

    Процесуальна характеристика ПОРУКИ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АБО ТРУДОВОГО КОЛЕКТИВУ (ГРОМАДСЬКОЇ ПОРУКИ).

    1. Громадська порука - це взяття громадською організацією або трудовим колективом на себе обов’язку забезпечити належну пове­дінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слід­чого і в суд.

    Визначено в ст. 154 КПК: порука громадської організації або трудового колекти­ву полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за на­лежну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і в суд.

    Поруку громадської організації або трудового колективу, як запобіжний захід, необхідно відрізняти від передачі особи, яка вчи­нила злочин, що не становить великої небезпеки, на поруки для перевиховання, що являє собою форму звільнення особи від кримінальної відповідальності при закритті кримінальної справи.

    Громадська організація або колектив працівників повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред’явленого особі, яка передається на поруки.

    2. Спосіб запобігання: виконання громадською організацією (тру­довим колективом) взятого на себе на загальних зборах колективу обов’язку забезпечити належну поведінку та явку за викликом. Для цього застосовують заходи громадського і психологічного впливу на обвинуваченого.

    3. Мета: збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів.

    4. Підстави такі самі, як загальні підстави застосування запо­біжних заходів.

    5. Умовою застосування є погодження органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді) з рішенням про поручительство, прийнятим колективом на загальних зборах.

    6. Процесуальний порядок.

    Починається з ознайомлення громадської організації чи трудового колективу з характером обвинувачення.

    Далі - прийняття на загальних зборах колективу громадської органі­зації (трудового колективу) рішення про поручительство і оформ лення його постановою (ч. 1 ст. 154 КПК). Забезпечення виконання постанови може бути доручено кон­кретній особі.

    У разі вибуття обвинуваченого із організації (колективу) або неможливості забезпечення виконання цього запобіжного заходу організація (колектив) повинні відмовитися від поручительства і повідомити про це орган дізнання, слідчого, прокурора чи суд (суддю) Останні зобов’язані негайно обрати до особи інший запобіжний захід.

    Якщо керівництво громадської організації (трудового колек­тиву) не вжило заходів щодо здійснення поручительства або вчасно не повідомило про неправильну поведінку обвинуваченого чи про те, що він не піддається заходам громадського впливу, то орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) можуть направити до ор­ганізації (колективу) подання або ж поставити перед організацією вищого рівня питання про притягнення до відповідальності винних осіб (відповідальність може бути, окрім дисциплінарної, громад­ською, моральною тощо).[20;150]

    7. Строк дії - такий, як і особистої поруки.

    8. Юридична відповідальність.

    - кримінально-процесуальна - у вигляді застосування суворішого за­побіжного заходу (щодо обвинуваченого);

    - дисциплінарна (щодо керівників громадської організації чи трудо­вого колективу, а також щодо осіб, яким було доручено виконання постанови загальних зборів).

    Процесуальна характеристика НАГЛЯДУ КОМАНДУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ.

    1. Нагляд командування військової частини - це виконання ко­мандуванням військової частини покладеного на нього обов’язку із вжиття щодо обвинуваченого (підозрюваного, підсудного, за­судженого), який є військовослужбовцем, заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити його належну поведінку та явку до органів дізнання, досудового слід­ства, прокуратури і суду.

    Визначено окремою ст. 163 КПК: нагляд командування військової частини за підозрю­ваним або обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених статутами Зброй­них Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, проку­рора, суду. Командування військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний запобіжний захід

    З юридичного погляду, командування вій­ськової частини - це її командир. Саме він згідно з п. 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є єдиноначальником. Проте, хто саме повинен здійснювати нагляд - статутами не визначе­но. На практиці це роблять не тільки командири військових час­тин, а й начальники інших структурних одиниць Збройних Сил Ук­раїни: командири з’єднань, військові комісари, військові комен­данти та начальники гарнізонів.

    Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України від 25 березня 1992 р. “Про загальний військовий обов’язок і війсь­кову службу” військовослужбовців поділяють на:

    · рядовий склад;

    · сержантський і старшинський склад;

    · склад прапорщиків (мічманів);

    · офіцерський (молодший, старший і вищий) склад.

    Здійснювати нагляд за двома останніми категоріями практично неможливо, оскільки прапорщики та офіцери після служби залишають територію військової частини. А застосування таких способів нагляду, як таємне спостереження, чинним законом не передбачено. Тому на практиці нагляд командування військової частини обирають щодо рядових і сержантів та старшин.

    2. Спосіб запобігання: вжиття відповідних спеціальних заходів ко­мандуванням військової частини. Ці заходи пов’язані з тим, що військовослужбовець:

    - перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду;

    - його позбавляють права на носіння зброї;

    - не призначають до несення служби в складі варти (караулу);

    - не звільняють із розташування військової частини;

    - не направляють на роботу за межі військової частини.

    Усі ці заходи статутами Збройних Сил України не передбачено, їх напрацьовано практикою.

    3. Мета: забезпечення належної поведінки військовослужбовця, щодо якого обрано цей запобіжний захід, та явки його за викликом.

    Поняття належної поведінки військовослужбовця не визначені ні кримінально-процесуальним законом, ні статутами Збройних Сил України. На практиці командування військової частини здійснює нагляд фактично на власний розсуд: тримає військовослужбовців в ізольованих приміщеннях (іноді в коморах), на гауптвахті тощо.[20; 151]

    4. Підстави: збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.

    5. Умова: цей запобіжний захід може бути застосовано тільки до особи, яка є військовослужбовцем.

    6. Процесуальний порядок застосування.

    Про встановлення нагляду командування військової частини у письмовій формі повідомляє орган, що обрав цей запобіжний захід. Нагляд командування військової частини за обвинуваченим військовослужбовцем застосовується з метою забезпечити належ­ну поведінку, а також з’явлення обвинуваченого за викликом слідчого до суду.

    При обранні запобіжного заходу, передбаченого ст. 163 КПК України, не потрібна згода командування військової частини. Однак воно обов’язково повідомляється про характер обвинувачен­ня, пред’явленого особі, щодо якої обрано запобіжний захід.

    Складається постанова про застосування запобіжного заходу у вигляді нагляду командування військової частини. Цю постанову направляють командиру військової частини і одно­часно йому повідомляють про суть справи.

    Встановивши нагляд, командир військової частини повідомляє про це органу, який обрав цей запобіжний захід.

    Військовослужбовці, щодо яких обрано даний запобіжний захід, позбавляються на цей час права носіння зброї, постійно перебува­ють під наглядом своїх начальників або добового наряду, не поси­лаються на роботу поза частиною в одиночному порядку, не при­значаються у варту та інші відповідальні наряди.

    7. Строк дії: з моменту встановлення командуванням військової частини нагляду до зміни цього запобіжного заходу; до закінчення провадження у справі; до звільнення військовослужбовця в запас. Обмеження строку дії нагляду командування військової частини закон не передбачає.

    8. Юридична відповідальність.

    - кримінально-процесуальна у вигляді заміни цього запобіжного за­ходу на більш суворий для військовослужбовця, щодо якого обрано нагляд;

    - дисциплінарна, передбачена Статутами Збройних Сил України для командування військової частини, яке не виконало покладених на нього обов’язків.

    Процесуальна характеристика ВІДДАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПІД НАГЛЯД батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи.

    1 Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклуваль­ників або адміністрації дитячої установи - це покладання на зазначе­них суб’єктів обов’язку із забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до органів дізнання, слідчого, про­курора і суду.

    Цей запобіжний захід визначено в ст. 436 КПК.

    Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

    Під дитячими установами (якщо неповнолітній виховується в такій установі) розуміють школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники-розпо-дільники, спеціальні виховні та лікувально-виховні установи, виховно-трудові колонії.

    2. Спосіб запобігання - виконання батьками, опікунами, піклу­вальниками або адміністрацією дитячої установи обов’язку із забезпечення належної поведінки неповнолітнього і його явки за викликом. Зазначені суб’єкти, які за законом повинні виховувати неповнолітнього, діють шляхом психологічного впливу на неповно­літнього.

    3. Мета: збігається із загальною метою запобіжних заходів.

    4. Підстави: такі самі, що й загальні підстави застосування запо­біжних заходів.

    5. Умови: здатність батьків та інших суб’єктів досягти мети запо­біжного заходу.

    6. Процесуальний порядок.

    Перш за все слідчий, особа, яка проводить дізнання, прокурор, суд (суддя) повинні з’ясувати, чи є можливість у батьків (та інших суб’єктів) забезпечити належну по­ведінку неповнолітнього і явку його за викликом. Після цього складається постанова про віддання неповнолітнього під нагляд.При цьому від осіб, під нагляд яких передається неповнолітній, береться письмове зобов’язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора, суду. Також воно обов’язково попереджаються про характер обвинувачення, пред’явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі порушення цього зобов’язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це зобов’язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.

    7. Строк дії: від моменту відібрання письмового зобов’язання до моменту зміни чи скасування запобіжного заходу, обрання іншо­го заходу, припинення провадження у справі.

    8. Юридична відповідальність.

    Кримінально-процесуальна:

    - грошове стягнення в розмірі до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (для осіб, яким неповнолітнього було передано під нагляд);

    - заміна цього запобіжного заходу на більш суворий (для не­повнолітнього обвинуваченого). [20; 152]

    Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

    Висновки

    Заходи процесуального примусу застосовуються для забезпечення виконання кримінально-процесуальних функцій та своїх процесуальних обов’язків свідками, потерпілими, підозрюваними, обвинуваченими, експертамита іншими суб’єктами.

    Примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі держави в особі державного органу на суб’єктів кримінального процесу.

    Заходи процесуального примусу застосовуються тільки в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права недостатньо.

    Заходи процесуального примусу поділяють на запобіжні заходи та інші (привід свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозріваного; відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає; письмове зобовязання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом; поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника для неповнолітніх; запобіжне обмеження; поміщення обвинуваченого до медичного закладу; видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок).

    Дискусії щодо питання класифікації заходів процесуального примусу серед вчених тривають. В роботі прийнято за основу класифікацію, запропоновану Л.М. Лобойко.

    Заходи процесуального примусу не є кримінально-правовими санкціями і не пов’язані з визнанням особи винною у вчиненні злочину.

    Вони є гарантією ефективного функціонування кримінального процесу.

    Систему запобіжних заходів чітко визначено в ст. 149 КПК. Запобіжні заходи виділено в окрему главу 13 КПК.

    Основні специфічні риси запобіжних заходів:

    1.Запобіжний захід обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого, які ще не визнані винними, але за умови, що доведено наявність в їх діях складу злочину.

    2.Запобіжний захід має на меті створення умов для здійснення в правосуддя.

    3.Запобіжний захід є заходом процесуального примусу, який обраний слідчим, органом дізнання або прокурором на різних стадіях процесу для того, щоб перешкодити спробам обвинуваченого приховатися від слідства та суду, заважати правосуддю.

    4.Запобіжний захід завжди пов’язаний з обмеженням свободи і пересування обвинуваченого або підозрюваного.

    Загальною метою застосування запобіжних заходів є забезпе­чення виконання завдань кримінального процесу.

    Підстави до застосування запобіжних заходів складаються із двох елементів: 1) даних про негативну поведінку обвинуваченого,що загрожує балансу можливостей сторін; 2) даних, що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

    Застосування запобіжних заходів здійснюється за певними пра­вилами, які мають щодо них загальний характер.

    Запобіжні заходи застосовуються за наявності до­статніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинуваче­ний, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

    До обвинуваченого або підозрюваного може бути вжито тільки один із вказаних в законі запобіжних заходів.

    Згідно зі статтею 149 КПК України систему запобіжних заходів складають:

    1) підписка про невиїзд;

    2) особиста порука;

    3) порука громадської організації або трудового ко­лективу;

    3-1) застава;

    4) взяття під варту;

    5) нагляд командування військової частини.

    Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підо­зрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, пе­редбачених статтями 106, 115, 165-2 цього Кодексу.

    Окрім названих у ст. 149 КПК України запобіжних заходів до неповнолітнього обвинуваченого може бути вжито спеціальний запобіжний захід, передбачений ст. 436 КПК України, який полягає в тому, що від батьків, опікунів, піклувальників неповнолітнього об­винуваченого або від адміністрації дитячої установи, в якій він ви­ховується, відбирається письмове зобов’язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його з’явлення до слідчого, прокурора і в суд за викликом.

    Запобіжні заходи умовно поділяють на ізоляційні та неізоляційні. В даній курсовій роботі використано зазначену класифікацію.

    Кримінально-процесуальну характеристику окремих запобіжних заходів здійснено відповідно до логіко-правової схеми, розробленої Л.М. Лобойком:

    1) визначення запобіжного заходу;

    2) спосіб запобігання;

    3) мета застосування;

    4) підстави застосування;

    5) умови застосування;

    6) процесуальний порядок застосування;

    7) строк дії;

    8) юридична відповідальність за порушення.

    Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

    Список використаної літератури:

    1. Конституція України від 28 червня 1996 року

    2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року

    3. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року

    4. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року

    5. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року із змінами і доповненнями

    6. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року

    7. Кодекс торговельного мореплавства України від 17 лютого 2006 р.

    8. Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 р.

    9. Закон України „Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року

    10. Закон України „Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 р.

    11. Закон України „Про міліцію” від 14 березня 1995 р.

    12. Закон України „Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України” від 24 березня 1999 р.

    13. Закон України „Про органи і служби в справах неповнолітніх” від 24 січня 1995 р.

    14. Закон України „Про розвідувальні органи України” від 22 березня

    2001 р.

    15. Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову

    службу ” від 25 березня 1992 р.

    16. Закон України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в України” від 11 грудня 2003 р.

    17. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р.

    № 4 „Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства”

    18. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 р. № 6 „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу”

    19. Тертишник В.М.: Науково-практичний коментар до Кримінально – процесуального кодексу України.- Київ: А.С.К., 2005.

    20. Л.М. Лобойко: Кримінально-прцесуальне право: Курс лекцій: навчальний посібник. – Київ: Істина, 2005 р.

    21. Коваленко Є.Г.: Кримінальний процес України: навчальний посібник.- Київ: Юрінком Інтер, 2003 р.

    22. Удалова Л.Д.:Кримінальний процес України: особлива частина: підручник: НАВСУ.- Київ: Кондор, 2005 р.

    23. Рожнова В.В.: Застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи: Автореф.дис канд.юрид.наук.- Київ, 2003

    24. Бортновська З.: Реалізація права на свободу і особисту недоторканість в українському кримінальному процесі // Право України. – 2003.- № 10

    25. Шило О., Глинська Н.: Взяття під варту повинно застосовуватись виключно на підставі обгрунтованих процесуальних рішень // Право України .-2004.- № 10

    взаимодествие человека и природы реферат, взаимодействия популяций реферат по экологии, взаимодействия между живыми организмами реферат, взаимодействия в физике реферат скачать, взаимодействие человека со средой обитания реферат, взаимодействие человека с природой- реферат., взаимодействие человека с биосферой реферат, взаимодействие человека и организации реферат, взаимодействие человека и компьютера. реферат.скачать,

    10 случайных рефератов:

    Склад та структура оборотних коштів. Капітальні вкладення у відтворення та оновлення основних фондів підприємства
    Категория: Фінанси
    Класифікація графіки
    Категория: Різне
    Конструювання базових значень і смислів через нову класифікацію в наукових дослідженнях
    Категория: Наукознавство
    Виробництво конструкційних матеріалів
    Категория: Географія
    Класичний літературний реалізм і його художня специфіка
    Категория: Література світова
    Фінансові ресурси підприємств
    Категория: Економіка підприємства
    Акціонерне товариство
    Категория: Економіка підприємства
    Контрольна робота з курсу розміщення продуктивних сил
    Категория: Розміщення продуктивних сил
    Чинники, які впливають на розвиток демократії в Україні
    Категория: Політологія
    Звіт з технічної практики
    Категория: Технічні науки


    Последние 10 добавленных рефератов:

    Державне регулювання та стимулювання НТП та інноваційних процесів
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання соціальних процесів
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання розвитку окремих сфер господарської діяльності
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання розвитку АПК
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання ринку. Обєктивна необхідність і сутність
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання обслуговування та споживання населення
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання кредитно-грошової системи
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання інвестиційної діяльності
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання зовнішньої торгівлі
    Категория: Державне регулювання
    Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
    Категория: Державне регулювання

    Реклама

    Инструмент dewalt из США, без посредников. dewalt dcd780c2. аккумулятор dewalt de9074. купить аккумулятор dewalt. зарядное устройство dewalt



    Украинские Рефераты Referats.in.ua
    © 2005-2008